Другим царем з династії Романових на російському престолі став син Михайла Федоровича та його другої дружини Євдокії Стрешневої – Олексій Михайлович, батько однієї з найбільших історія Росії реформаторів Петра Великого. Більш ніж тридцятирічний правління Олексія Михайловича було наповнене бурхливими подіями: численними війнами та заколотами, возз'єднанням з Україною та приєднанням Сибіру, повстанням Степана Разіна та розколом у Руській Православній Церкві.
Друга половина XVII століття, яку довелося правління Олексія Михайловича, цікава історикам, передусім, як т.зв. «допетровська» епоха, підготовча до великих політико-економічних перетворень, соціокультурних нововведень запозичень із Заходу.
Це був час співіснування двох культурних течій у житті російської держави, яке належало як «стародумам» – таким, як перші розколовники, так і новаторам «західникам» – прихильникам освіти, іноземних запозичень, торгових та дипломатичних зносин із Європою. Ціле покоління попередників Петра виросло і прожило серед боротьби старих понять з новими віяннями, і питання про освіту та запозичення із Заходу, за загальним переконанням істориків, безумовно народився ще за батька Петра I. У цьому зв'язку сама особистість царя Олексія Михайловича, його психологічний портрет і життєвий устрій неодноразово ставали предметом досліджень багатьох відомих учених.
Визначний російський історик В.О. Ключевський писав, що Олексій Михайлович «виріс разом з поколінням, яке потреба вперше змусила дбайливо і тривожно поглядати на єретичний Захід у сподіванні знайти там засоби для виходу з домашніх труднощів, не зрікаючись понять, звичок і вірувань благочестивої старовини».
Царевич Олексій народився 19 (29) березня 1629 і до п'ятирічного віку ріс у теремі московського палацу, оточений численними «мамками». На шостому році його було передано під опіку «дядька» – боярина Бориса Івановича Морозова, під наглядом якого пройшов повний курс давньоруського навчання: спочатку навчався за букварем, спеціально складеним йому патріаршим дяком на замовлення дідуся, Патріарха Філарета; потім перейшов до читання годинника, псалтирі, вивчав Дії апостолів, у сім років навчився писати, але в дев'ятому року з регентом палацового хору почав розучувати «Октоих» – нотну богослужбову книжку, від якої перейшов до вивчення «страшного співу», тобто. церковних піснеспівів пристрасної седмиці, особливо важких за своїм співом.
Царевич був позбавлений і забав: серед іграшок майбутнього царя були кінь «німецької справи», дитячі лати, музичні інструменти, санки і санки, цікава на той час новинка – «німецькі друковані листи», тобто. вигравірувані в Німеччині картинки, які використовувалися як наочний навчальний матеріал Борис Морозов - одним з перших російських бояр, що почали виявляти інтерес до західної освіти. Ймовірно, останній ввів і сміливіше нововведення в московський государів палац: одяг царевича Олексія та його брата Івана в німецьке плаття.
До 12 років у царевича вже утворилася власна маленька бібліотека з 13 томів – переважно подарунків дідуся, дядьків та вчителів. Здебільшого це були книги Святого Письма та богослужбові, але були серед них і видані у Литві «Лексикон» та «Граматика», а також «Космографія». У цілому нині освіта Олексія Михайловича мало традиційний характер. Однак після закінчення навчання він не втратив інтересу до книг і надалі вже за власним бажанням займався самоосвітою, багато і постійно читав, так що незабаром увійшов до лав тодішніх нечисленних московських інтелектуалів.
До десяти років царевич міг жваво прочитати в церкві Годинник і не без успіху співати з дяком на клиросі по гакових нотах стихири та канони; при цьому він до дрібних подробиць вивчив чин церковного богослужіння, в чому міг посперечатися з будь-яким монастирським і навіть соборним уставником.
На 14-му році життя царевича урочисто «оголосили» народу та боярам. Обряд «оголошення» означав, що спадкоємець престолу, який до того старанно оберігається від чужих поглядів і злих намірів, поставав перед придворними і народом як людина, яка досягла повноліття і отримала право публічної участі в церемоніях та державних справах; це служило і гарантією від самозванства у будь-яких його проявах. А у 16 років, після смерті отця Михайла Федоровича, Олексій Михайлович зійшов на російський престол. Ледве молодому цареві була принесена присяга, за якою мало бути наслідування вінчання на царство, на Олексія обрушився новий удар: трохи переживши свого чоловіка, померла благовірна цариця Євдокія Лук'янівна.
Григорій Сєдов. Вибір нареченої царем Олексієм Михайловичем
На початку свого правління осиротілий юний цар знаходився під сильним впливом свого колишнього наставника боярина Морозова, який, по суті, керував усією роботою державного апарату. Згодом, коли цар змужнів і з хлопчика перетворився на людину з певним і навіть оригінальним світоглядом і політичними поглядами, що склалися, його царювання, за словами сучасників і загальної думки істориків, характеризувалося ще більш самодержавним правлінням, ніж у його батька.
Проте усвідомлення самодержавності своєї влади пом'якшувалося побожною лагідністю, глибоким смиренністю царя. «Краще сльозами, старанністю та ницістю перед Богом промисел чинити, ніж силою та славою», – писав він одному зі своїх воєвод. У листі князю Микиті Одоєвському в 1652 р. він повідомляв: «А ми, великий государ, щодня просимо у Творця і у Пречистої Його Богоматері та у всіх святих, щоб Господь Бог дарував нам, великому государю, і вам, боярам, з нами одностайно люди його світлові вправити справді всім рівно».
Своє перебування на престолі Росії Олексій Михайлович розумів, насамперед, як відповідальність за долю царства перед Богом, царське служіння для нього було схоже на суворе святительське служіння.
Прагнення зміцнити царство і захистити віру, втішити «багато скорботи праведних», за його словами, пояснювалося не пошуком нев'янучої слави земного правителя, а необхідною умовою для власного спасіння, «широким бо шляхом вводиться душа грішних у браму лютого пекла та вузьким душа праведних в у Царство Небесне». "Добиваюся ... щоб бути не сонцем великим, а хоча б малим світилом, малою зіркою там, а не тут", - писав цар.
Незабаром після сходження на престол 17-річний Олексій Михайлович оголосив про намір одружитися. За звичаєм було зібрано кращих наречених, у тому числі цар вибрав Євфимію Федорівну Всеволожскую, дочку касимівського поміщика, за словами сучасників, красуню незвичайну. Однак, коли її вперше вбирали в царський одяг, то занадто туго затягнуло волосся, і вона знепритомніла. За те, що «приховали» хворобу, наречену та її сім'ю заслали у далеку Тюмень. Цар був дуже засмучений, і, через деякий час, не забувши про свою першу наречену, повернув її з заслання.
Народна чутка пояснювала те, що сталося підступами боярина Морозова, який нібито навмисне зганьбив наречену перед государем з остраху, що нова царська рідня відтіснить його від влади. У всякому разі, боярин незабаром влаштував весілля царя, зумівши у своїй ще більше зміцнити своє становище. У його помічника, Іллі Милославського, людини малородовитої, але не позбавленої жвавості та здібностей, були дві гарні дочки. Морозов розхвалив їх перед царем і влаштував те щоб Олексій Михайлович зміг їх побачити. 16 січня 1648 року цар одружився з Марією Іллівною Милославською, що сподобалася йому. Сам же Морозов, людина за тодішніми поняттями старий, оскільки йому йшов 58-й рік, взяв за дружину молодшу сестру, Ганну Милославську, що годилася йому у онуки, ставши таким чином царським свояком.
Ув'язнений по любові шлюб царя виявився щасливим. За 21 рік заміжжя Марія Милославська народила Олексію Михайловичу 13 дітей: п'ять царевичів та вісім царівни. Щоправда, царевичі народжувалися слабенькими і скоро сходили в могилу: первісток Дмитро не прожив і року; Олексій, з яким пов'язані великі надії, помер, не досягнувши 16 років; Симеон – у 5 років; стали царями Федір та Іван прожили довше – Федір майже до 22 років, Іван – до 29. Останній, Іван Олексійович, співправитель Петра I, крім тілесної слабкості, мабуть, страждав і на розумову розслабленість.
В.А. Лейбен. Царська наречена
Дочки Олексія Михайловича, навпаки, відрізнялися міцним здоров'ям та відносним довголіттям, щоправда, жодна з них не вийшла заміж. Що стосується подружжя Морозових, то у них, за їдким зауваженням придворного лікаря, англійця Самюеля Коллінза, який був у курсі багатьох палацових пліток, замість дітей народилася ревнощі, яка «зробила світ ремінний батіг у палець завтовшки».
Якщо про Олексія Михайловича в його молоді роки є дуже мізерні відомості, то про зрілого царя і московському дворі в пізніший період його правління сучасники залишили численні свідоцтва та багатослівні описи, з яких найбільший інтерес для істориків, як правило, становлять повідомлення та спогади іноземців – австрійського посла Августина Мейєрберга («Донесіння Мейєрберга», 1663 р. і «Подорож до Московії», 1663 р.), секретаря німецького імператорського посольства Адольфа Лізека («Донесіння про посольство», 1670 р.) («Про нинішній стан Росії, 1671 р.), курляндського мандрівника Якова Рейтенфельса («Сказання найсвітлішому герцогу Тосканському Козьмі Третьому про Московію», 1676 р.). Також великий матеріал дає твір чиновника російського Посольського наказу Григорія Котошихіна, що перебіг у Швецію, «Про Росію в царювання Олексія Михайловича».
Крім спогадів очевидців до нас дійшла значна частина літературних творів самого царя Олексія - він дуже любив писати, його однаково займала і польська війна, і хвороба придворного, і господарство померлого патріарха, і питання про те, як співати багатоліття в церкві, садівництво, і дрібні сварки у його улюбленому монастирі. Крім великої кількості листів як ділового, і особистого характеру, він складав вірші, склав докладний наказ своїм сокольникам «Укладання сокольничья шляху», пробував писати мемуари і, за словами історика З. Ф. Платонова, «мав навіть звичку своєручно поправляти текст і робити надбавки в офіційних грамотах, причому не завжди попадав у тон наказного викладу».
Сучасники описують царя як людину дуже приємної зовнішності, що пишається здоров'ям, добродушного, веселого характеру і навіть схильного до пустощів. Зовнішність государя відразу сприяла собі: у його блакитних очах світилася рідкісна доброта, погляд цих очей нікого не лякав, але підбадьорював і обнадіював.
Обличчя государя, повне і рум'яне, облямоване русявою бородою, було добродушне, привітне і водночас серйозне й важливе, а повна постать завжди зберігала чинну поставу, яку царю надавало усвідомлення значущості та святості свого сану.
Цар відрізнявся благочестям, ревно дотримувався всіх релігійних заборон і приписів, не був схильний до пиття, мав славу зразковим сім'янином. Любив полювання, літо майже постійно проводив у мальовничому селі Коломенському. Олексій Михайлович цінував красу в її старомосковському розумінні: постійно будував і перебудовував свій дерев'яний палац у Коломенському, намагаючись надати йому досконалого вигляду, любив урочисту обрядовість царських виходів, обідів, прощі.
Валдайський монастир. Москва. Кінець XVII століття
Протягом усього свого життя цар Олексій представляв зразок побожності та благочестя: з будь-яким ченцем міг він посперечатися у мистецтві молитися та постити. За повідомленням С. Коллінза, у Великий і Успенський піст у неділю, вівторки, четверги і суботи цар їв раз на день, і страва його складалася з капусти, груздів і ягід - все без олії; по понеділках, середами п'ятницях на всі посади він не їв нічого.
У церкві він стояв іноді «годин по п'ять і по шість рядів, клав по тисячі земних поклонів, а в інші дні і по півтори тисячі». Навіть хвороба не завжди могла порушити суворий порядок.
Щоденні молитовні вправи, суворе постництво, гаряче покаяння і невтомна душевна праця складали значну частину життя царя. На думку В. О. Ключевського, «це був ревний давньоруський богомолець, струнко і цільно поєднував у подвигу душевного порятунку працю тілесний з напругою релігійного почуття».
Більшість сучасників відзначали лагідність і милість царя, м'якість характеру, повагу до людської гідності у підданих. Так, австрійський посол Августин Мейерберг з подивом писав про те, що цей цар за безмежної влади своєї над народом не посягнув ні на чиє майно, ні на чиє життя, ні на чию честь. Іноді навіть вважають, що саме особисті якості заслужили Олексію Михайловичу прозвання «Тишайшого», хоча насправді «тиша» (лат. clementissimus) – це почесний титул латиномовного походження, згодом замінений у дипломатії французькою «всемилостивий» (фр. tresgracieux).
Але доброта, веселість і легкість характеру справді відрізняли другого представника Романових на російському престолі. Олексій Михайлович першим почав послаблювати строгість заведеного при московському дворі манірного етикету, що робив такими важкими і натягнутими придворні відносини. Він спускався до жарту з придворними, їздив до них запросто в гості, запрошував їх до себе на вечірні трапези, цікавився їхніми домашніми справами. Уміння входити в становище інших, розуміти і приймати до серця їхнє горе і радість було однією з кращих рис у характері царя. Для цього часто наводяться його втішні листи до князя Н.І. Одоєвського з нагоди смерті сина та до А. Л. Ордіна-Нащокіна з приводу втечі сина за кордон.
Син князя Одоєвського, який служив воєводою в Казані, помер від лихоманки в 1652 майже на очах у царя. Цар повідомив про це листі старому батькові, докладно розповідаючи про несподівану смерть. Поряд з численними словами втіх, він писав: «І тобі б, боярину нашому, чрезмерно не скорботи, а не можна, щоб не скорботи і не поплакати, і поплакати треба, тільки в міру, щоб Бога не прогнівити». Лист завершувався припискою: «Князь Микита Іванович! Не журись, а покладайся на Бога і на нас будь надійний».
У 1660 р. син видного дипломата та державного діяча Афанасія Ордіна-Нащокіна вчинив тяжкий злочин – утік із Росії до Польщі, а потім до Франції, прихопивши із собою важливі державні документи та гроші. Батько втікача був страшенно збентежений і вбитий горем, сам повідомив царя про своє нещастя і просив відставки. У такій ситуації він міг чекати опали і навіть страти, але Олексій Михайлович надіслав йому співчутливий лист, втішаючи в горі: «Просиш ти, щоб дати тобі відставку; з чого ти взяв просити про це? гадаю, що від безмірного смутку. І що дивного в тому, що надурив твій син? від недоумства так вчинив. Людина вона молода, захотілося подивитися на світ Божий та його справи; як птах політає туди і сюди і, налітаючись, прилітає у своє гніздо, так і ваш син пригадає своє гніздо і свою духовну прихильність і скоро до вас повернеться». Як не дивно, слова царя виявилися пророчими: «блудний син» повернувся і покаявся. У 1665 році він отримав у Ризі царську грамоту, в якій Олексій Михайлович повідомляв його про дозвіл повернутися і про прощення: «Твоє чолобіття прийнявши милостиво, прощаємо і обнадіюємо цілу і без наклепу бути. Батько ж твій, даремно нашу милість, біля нас перебувають». На думку ряду дослідників, саме ці події надихнули Симеона Полоцького на створення однієї з пам'яток давньоруської літератури – «шкільну драму» для театру, що зароджувався, під назвою «Комедія притчі про Блудного сина», що мала особливий успіх.
За всієї чуйності характеру та природної благодушності Олексій Михайлович, проте, відрізнявся також запальністю, легко втрачав самовладання, часто давав зайвий простір мові та рукам. На всіх портретах царя є якась суворість: зведені брови, погляд спідлоба. С. Коллінз, повідомляючи про вимогливість і вимогливості государя, пише, що цар часом гнівний і недобрий, тому що його оточують донощики та бояри, «які спрямовують до зла його добрі наміри» і перешкоджають йому стати «поряд з добрими государями».
У своєму гніві Олексій Михайлович був легко відходливий, швидко та щиро переходячи від лайки до ласки. Навіть тоді, коли роздратування государя досягало найвищої межі, воно швидко змінювалося каяттю і бажанням миру та спокою. Так, на одному із засідань Боярської думи, спалахнувши від безтактної витівки свого тестя боярина Івана Милославського, цар вилаяв його, побив і стусанами виштовхав із кімнати. Проте добрі стосунки між тестем та зятем від цього не зіпсувалися: обидва легко забули те, що сталося.
Інший раз цар розлютився, коли один з придворних, Родіон Стрешнєв, відмовився по старості «відчинити» собі кров разом з царем (государ, відчувши полегшення від кровопускання, запропонував придворним наслідувати його приклад). Відмова здалася Олексієві Михайловичу виявом зарозумілості та гордості, за що він, розлютившись, ударив старого: «Твоя кров дорожча, чи що, моєї? чи ти вважаєш себе найкращим?». Після ж він не знав, як задобрити та втішити поважного придворного, просив миру і слав йому багаті подарунки.
Двір за Олексія Михайловича знайшов небачену раніше велич. Життя царя було підпорядковане виконанню ретельно продуманої, глибоко символічної обрядовості.
Вставав він рано – о четвертій годині ранку, молився, з особливою старанністю поклоняючись іконі того святого, чия пам'ять відзначалася цього дня. Потім йшов на церемоніальне побачення з царицею. Після заутрені займався державними справами: «сидів» із боярами. У певний час разом із ними йшов до обідні.
Якщо на цей день припадало церковне свято, царський одяг змінювався – Олексій Михайлович одягав золоту сукню замість оксамитової. Після обіду цар вислуховував доповіді бояр та наказних людей. Полудни справи залишалися – починався царський обід, зазвичай, досить тривалий. Пообідавши, цар, як і кожна російська людина, мав поспати до вечірні. Після вечері він проводив час у колі сім'ї та друзів, за грою у шахи або слухаючи розповіді буваючих людей про старовину та невідомі країни. Іноземці також повідомляють про схильність царя працювати ночами: «Цар ночами оглядає протоколи своїх дяків. Він перевіряє, які рішення відбулися та на які чолобитні не дано відповіді».
Виїзд на прощу
Олексій Михайлович перебував у постійному русі. Багато тижнів його життя заповнювали незліченні переміщення, переїзди, походи – найчастіше, не дуже далекі, у підмосковні палацові села та мисливські угіддя Коломенське, Хорошево, Острів, Чертанове, Воробйове, Преображенське, Покровське, Ізмайлове; рідше - більш віддалені прощі в монастирі, куди добиратися треба було кілька днів. Виїзди царя обставлялися з надзвичайною урочистістю: навіть якщо государ залишав Кремль на кілька годин, щоб подивитися на бої на Москві-ріці, складався спеціальний указ, кому на час його відсутності «держава знати».
Правління Олексія Михайловича стало часом розквіту придворного та церковного церемоніалу Московського царства, який набув особливої монументальності та знаковості. На думку одного з біографів, Олексій Михайлович, будучи людиною обов'язку та живої віри, дивився на свою участь у церковних та придворних церемоніях як на щось, накреслене йому згори, як на пряме царське служіння, не менш важливе, ніж охорона кордонів чи справедливий суд. Неодмінний учасник найголовніших світських і церковних церемоній і свят, цар надавав їм особливий блиск і урочистість, втручався у тому хід, становив промови, розподіляв ролі і навіть займався їх «оформленням». «Звичайні» царські виходи на обідню і прощу виходи у святкові дні Олексій Михайлович найчастіше здійснював пішки. Іноді, у негоду чи взимку, йому подавали карету, сани, на яких він міг повернутися до палацу після закінчення церемонії або дістатися місця свята, якщо той відбувався далеко від палацу. Саме вбрання царя та кількість змін сукні свідчили про «ранг події». Найчастіше саме з опису світських урочистостей і церковних служб за участю Олексія Михайловича історики можуть відтворити церемоніал московського двору і припустити, яким він був у ранні часи.
За великими церковними святами, напередодні царських іменин і в поминальні дні траплялися царські виходи «з государевим жалуванням» до жебраків, богадельні та в'язниці. Олексій Михайлович власноручно роздавав гроші в'язням та колодникам, а деяких одразу відпускав на волю.
Роздача зазвичай починалася дуже рано: цар піднімався за дві-три години до світанку і у супроводі кількох осіб вирушав із милостинею. Суми витрачених коштів та кількість «пожалованих милістю» людей при цьому досягали дуже значних цифр. Особливо великими були роздачі у Великий піст, насамперед, у Страсний тиждень, а також на Великдень, коли відчинялися двері острогів і в'язниць та сидільцям оголошували: «Христос воскрес і для вас». Від царського імені всіх обдаровували великодніми яйцями, одягом та милостинею для розговіння.
Взагалі, для Олексія Михайловича, як і для кожного мешканця середньовічної Русі, Воскресіння Христове було найсвітлішим святом. У навечір Світлого свята царя, за спогадами сучасників, не залишало піднесений настрій, він був світлий, добрий і веселий. За традицією Олексій Михайлович вирушав слухати півночі у Престольну кімнату Теремного палацу. Святкова пасхальна заутреня завершувалася христосуванням, цар першим підходив до Патріарха вітати та христосуватися. Потім Олексій Михайлович христосувався з архієреями і любив до руки священнослужителів нижчого рангу, при цьому обдаровуючи кожного великодніми яйцями. Далі до царя строго підходили придворні.
Церемонію відкривали ближні бояри і закінчували московські дворяни, одягнені в золоті каптани. Олексій Михайлович, узгоджуючи зі знатністю, чином і особистим ставленням до кожного, давав курячі, гусячі або навіть точені дерев'яні яйця у різних кількостях. Після закінчення церемонії цар йшов Архангельський собор і «христосувався з батьками», тобто. кланявся трунам предків і покладав на гробниці великодні яйця. Потім він вирушав в обхід кремлівських соборів та монастирів, прикладався до ікон та інших святинь, обдаровуючи яйцями та тамтешнє духовенство. Після повернення до палацу Олексій Михайлович христосувався з рідними.
На Світлому тижні, найчастіше в середу, Олексій Михайлович приймав у Золотій палаті Патріарха з владою, яка приходила до нього із приношенням. Патріарх благословляв царя образом і золотим хрестом, підносив кубки, дорогі матерії, соболині хутра. Подарунки отримували і члени царського сімейства. Ті з церковних ієрархів, які не могли брати участь у церемонії, і всі великі монастирі обов'язково спрямовували зі своїх областей дари – образи святих, крашанки і т.зв. принос – «великоденське хутро меду» (хутро – це посудина, типу шкіряного мішка. У хутрі за старих часів зберігали різні рідкі продукти – прим. автора) і золоті. У ці дні хресною ходою до царя приходило московське біле духовенство і монастирська влада з приносом - хлібом і квасами. З символічною данини цареві золотими монетами в Олексія Михайловича з'являлися також гості та торгові люди. Взагалі, протягом пасхальних днів государя відвідували сотні людей з різних станів і чинів. Найчастіше вони, квапливо кланяючись, прикладалися до руки і отримували великодній подарунок. За підрахунками дослідників, на Великдень одних лише фарбованих яєць для роздачі царю потрібно до 37 тисяч.
Важливим святом для підданих були царські іменини. У цей день усі роботи були заборонені, торгові ряди замкнуті, а в церквах не грали весіль та не відспівували покійників.
Сучасники залишили кілька описів іменин Олексія Михайловича. У день царських іменин відзначалося свято св. прав. Алексія, тому ранок царя починався з поїздки в Олексіївський дівочий монастир, де він із придворними та вищим духовенством був присутній на святковій Літургії. Виїзд відзначався багатством нарядів та численністю учасників. Олексій Михайлович їхав у високій чорній лисьій шапці та в каптані, прикрашеному коштовним камінням.
Прохачі у великій кількості протягували цареві чолобитні, які, «якщо він накаже», приймали придворні. Після повернення до палацу цар пригощав близьких іменинним пирогом. Оскільки це були дні Великого посту, іменинний стіл влаштовувався досить рідко. На знак особливої поваги Олексій Михайлович іноді вирушав із іменинним пирогом до Патріарха. Боярам, придворними іноземним гостям іменені пироги лунали у їдальні чи передній Теремного палацу.
Частиною придворного церемоніалу були і виїзди царя на полювання – барвистий і заворожливий вплив. Олексій Михайлович був затятим мисливцем, особливо любив соколине полювання, на яке готовий був вирушати на будь-який час. Цар опанував мисливським ремеслом до тонкощів, з одного погляду вгадував якість птаха, добре знав своїх хрещеників, сокольників та яструбників. Царський соколиний двір у Семенівському справляв враження навіть на іноземців: одних сокольників налічувалося близько ста людей, кількість птахів перевищувала три тисячі. Тут були соколи, кречети, челіги, куприки, яструби і, мабуть, навіть орли. У кречатні були екзотичні червоні та білі яструби. Крім хижих птахів, надворі жили лебеді, гуси, журавлі, чаплі. У Семенівському ж Олексій Михайлович розташував найбільший зі своїх звіринців. Тут було багато ведмедів і приручених і диких, яких тримали для боїв, цькування та інших розваг.
Ще одним сильним захопленням царя було заняття господарством. Місцем для його господарських дослідів служило підмосковне володіння в селі Ізмайлове, де Олексій Михайлович завів зразкові поля та сади та вирощував виноград, кавуни та навіть тутові дерева. Крім польництва та садівництва цар завів у Ізмайлові велике городництво, скотарні, пташині, пасічні двори. У господарський комплекс входили різноманітні будівлі, кам'яні клуні для зберігання врожаю, сім борошномельних млинів. Для постійного тиску води була створена система з 37 ставків. На додачу до всього працювали лляний та скляний заводи, а продукція останнього йшла навіть на продаж.
Захоплення Олексія Михайловича не вичерпувалися полюванням та інтересом до господарювання. Цар однаково отримував насолоду і від читання, і від шахів, і навіть від грубуватої і нехитрої придворної потіхи. Він дуже любив слухати церковні піснеспіви, сам писав тексти розспівів. Загальна чисельність царського хору, куди було надзвичайно важко потрапити, сягала 180 чоловік. При дворі звучав орган.
У 1671 році овдовілий Олексій Михайлович одружився вдруге – з 19-річною Наталі Кирилівною Наришкіною, яка виховувалась у будинку царського наближеного боярина Артамона Матвєєва, де, як вважається, її й побачив цар. Від цього шлюбу народилися дві дочки та син, живими залишилися двоє: майбутній цар Петро І та дочка Наталя. Під впливом своєї другої дружини та боярина Матвєєва цар дозволив завести при дворі новинку – «комедійну хоромину». Так сталося народження російського театру. Вибудувана театральна сцена являла собою півколо з декораціями, завісою та оркестром, що складалося з органу, труб, барабана, флейт, скрипки та літавр. Подання йшло зазвичай кілька годин. Цар сидів на височині, його місце було оббите червоним сукном. У дусі азіатських звичаїв молода цариця Наталія Кирилівна дивилася виставу крізь ґрати закритої від сторонніх очей галереї.
Таким чином, незважаючи на домінування в житті другого царя з Будинку Романових староросійських традицій і вікового церемоніалу, він все ж таки жив у такий час, коли російське суспільство невідступно зближалося з європейською культурою. Питання про те, що, як і якою мірою слід запозичувати на Заході, і чи треба запозичувати взагалі, набував характеру загальнонаціональної проблеми.
За таких обставин небажання Олексія Михайловича робити однозначний вибір між старовиною та нововведеннями, різко порвати з першою чи категорично відмовитися від останніх, ставилося йому у провину наступними поколіннями істориків та викликало звинувачення у пасивності характеру, нестачі таланту державного діяча, нездатності стати на чолі реформаторського руху.
З іншого боку, незаперечним є той факт, що цар Олексій суттєво сприяв успіху перетворювального руху, давши можливість першим реформаторам відчути себе вільно, виявити свої сили та відкрив простору дорогу для їх діяльності.
За висловом В. О. Ключевського, Олексій Михайлович своїми часто безладними та непослідовними поривами до нового та своїм умінням все згладжувати та залагоджувати «приручив полохливу російську думку до впливів, що йшли з чужого боку» і створив перетворювальний настрій.
Література
Андрєєв І. Л. Олексій Михайлович. М., 2003.
Вітсен Н. Подорож до Московії 1664-1665. Щоденник. СПб., 1996.
Забєлін І. Є. Домашній побут російських царів у XVI та XVII століттях. Т. I. Ч. ІІ. М., 2000.
Забєлін І. Є. Збори листів царя Олексія Михайловича. М., 1856.
Заозерський А. І. Царська вотчина XVII ст. М., 1937.
Іловайський Д. І. Історія Росії. Твори. Олексій Михайлович та його найближчі наступники. М., 1905. Т. 5.
Ключевський В. О. Твір у дев'яти томах. Курс російської історії. Ч. 3. М., 1988.
Коллінс З. Нинішній стан Росії // Твердження династії. Історія Росії та будинку Романових у мемуарах сучасників XVII-XX ст. М., 1997.
Костомаров Н. Російські інородці. М., 1996.
Котошихін Г. К. Про Росію за царювання Олексія Михайловича. СПб., 1906.
Мейерберг А. Подорож до Московії // Твердження династії. Історія Росії та будинку Романових у мемуарах сучасників XVII-XX ст. М., 1997.
Мілюков П. Н. Нариси з історії російської культури. Т. 2. М., 1994.
Павло Алеппський. Подорож Антіохійського патріарха Макарія до Москви XVII столітті. СПб., 1898.
Платонов З. Ф. Цар Олексій Михайлович (Досвід показники) // Історичний вісник, 1886. Т. 24. № 5.
Преображенський А. А. Олексій Михайлович // Преображенський А. А., Морозова Л. Є., Демідова Н. Ф. Перші Романови на Російському престолі. М., 2000.
Пресняков А. Є. Цар Олексій Михайлович // Російські самодержці. М., 1990.
Рейтенфельс, Яків. Сказання герцогу Тосканському про Московію // Твердження династії. Історія Росії та будинку Романових у мемуарах сучасників
XVII-XX ст. М., 1997.
Оповідь Адольфа Лізека про посольство від імператора Римського Леопольда до великого царя Московського Олексія Михайловича в 1675 році. СПб., 1837.
Соловйов С. М. Твори. М., 1991. Кн. VI.
Таліна Г. В. Цар Олексій Михайлович: особистість, мислитель, державний діяч. М., 1996.
Цар Олексій Михайлович. Твори // Московія та Європа. Історія Росії та будинку Романових у мемуарах сучасників XVII-XX ст. М., 2000.
Олексій I Михайлович Тишайший
Олексій Михайлович Тишайший(19 березня 1629 - 8 лютого 1676) - другий російський цар з династії Романових (14 липня 1645 - 29 січня 1676), син Михайла Федоровича та його другої дружини Євдокії.
Біографія
До п'ятирічного віку молодий царевич Олексій залишався під опікою у царських «мам». З п'яти років під наглядом Б. І. Морозова він став вчитися грамоті за букварем, потім приступив до читання Часослова, Псалтирі і Дій святих апостолів, у сім років почав навчатися письма, а дев'ять - церковного співу. Згодом у дитини (11-12 років) склалася маленька бібліотека; з книг, що належали йому, згадуються, між іншим, Лексикон і граматика, видані в Литві, а також Космографія. Серед предметів «дитячої потіхи» майбутнього царя зустрічаються: кінь та дитячі лати «німецької справи», музичні інструменти, німецькі карти та «друкарки» (картинки). Таким чином, поряд з колишніми освітніми засобами, помітні і нововведення, які були зроблені не без прямого впливу Б. І. Морозова. Останній, як відомо, одягнув уперше молодого царя з братом та іншими дітьми у німецьку сукню. На 14-му році царевича урочисто «оголосили» народу, а з 16-ти років він вступив на московський престол.
Царство
Олексій Михайлович вступив на престол у 16 років. Юного царя оточували люди, більш стурбовані особистою вигодою, ніж державною. Таким був вихователь Олексія, боярин Морозов. Ще більш своєкорисливим виявився царський тесть Милославський. Все це призвело до масового невдоволення. Московські купці скаржилися цареві на іноземців, особливо англійців, які отримали завдяки хабарам багато пільг і переваг, а російські торговці і скарбниця зазнають збитків. Заступав іноземцям сам боярин Морозов.
Збільшення мита на сіль в 1648 призвело до масового невдоволення в народі. У Москві спалахнув Соляний бунт. Безчинства тривали тиждень. 6 червня, коли хвилювання вляглося, Олексій Михайлович урочисто вийшов на Лобне місце та пообіцяв «не дати волі злим людям».
Другий бунт стався 1662 року. Війна з Польщею виснажила скарбницю. Натомість срібної монети за тією ж ціною стали карбувати мідну. Дехто з оточення царя наживався на фінансових операціях, і спалахнув Мідний бунт. Найстрашніший бунт очолив донський козак Стенька Разін. По Волзі здавна тулився втікач, грабуючи своїх і перських купців. Цей торговий шлях приваблював козаків і втікачів з Московського царства, які думають лише про легку наживу. В 1667 частина голоти на чолі з Разіним, пограбувавши хлібні каравани, спустилася і до Каспію. З багатою здобиччю Стенька повернувся на Дон. Цар послав проти нього сильне військо. У 1670 році під Симбірськом отаман був розбитий, а на Дону господарські козаки видали його владі. Стратили Разіна в Москві.
Влітку 1648 р. наказано було зібрати всі збірники законів та укази, переписати їх, доповнити, деякі закони написати знову і «укласти все загальною порадою». Упорядкування збірника законів, названого Покладанням, доручили князю М. Одоєвському. Князь Одоєвський був головним радником царя після відставки Морозова. На початку 1649 року всі 25 глав нового Уложення були готові та розіслані по всій країні.
Багато уваги Олексій Михайлович приділяв освіті. Він користувався послугами ченців, вихованців Київської православної академії. Один із найкращих друзів Олексія Михайловича, окольничий Ф. Ртищев, влаштував у Андріївському монастирі гуртожиток, де ченці перекладали твори та виправляли богослужбові книги.
Книги та підручники друкувалися на вулиці Микільській у московській друкарні, що стала центром освіти. 1665 року при Заїконоспасському монастирі Симеон Полоцький заснував школу для дяків Посольського наказу. 1687 року з ініціативи Симеона тут відкрилася Слов'яно-греко-латинська академія. За Олексія Михайловича з'явився перший театр. В оточенні царя було все більше високоосвічених людей.
Цар уміло вибирав товаришів - у Боярській думі засідали знаючі люди. Одним із блискучих діячів XVII століття був глава Посольського наказу боярин Афанасій Ордін-Нащокін.
Обдарованим і освіченим був і наступник Нащокіна боярин Артамон Матвєєв. Будучи прибічником освіти, він багато в чому передбачив реформи Петра I.
За царювання Олексія Михайловича сталися серйозні потрясіння у житті Православної церкви, що виникли у зв'язку з діяльністю патріарха Никона. До введення друкарства богослужбові книги переписувалися, часто припускалися помилок. Книжки переставали відповідати першоджерел. Никон вирішив виправляти їх за грецькими оригіналами. Багато хто вважав це, а також і триперсте знамення блюзнірством і псуванням.
Противників ніконівської реформи стали називати старообрядцями. Старообрядці відмовилися визнавати рішення собору навіть під страхом смерті. Особливо активним старообрядцем був протопоп Авакум. Його заслали до Сибіру і там спалили. Так, у Російській православної церкви стався розкол. Почалася довга епоха гонінь та розправ над розкольниками.
Після смерті в 1682 Олексія Михайловича на престол вступив його син Федір (1676-1682). Він із братом Іваном були дітьми від першої дружини царя Милославської. Від другого шлюбу з Наталією Наришкіною народився Петро. У Федора дітей не було, Іван був фізично слабкий. Надії на царювання пов'язували лише з Петром.
Вербна неділя в Москві за царювання Олексія Михайловича
Література
- Російська велика дитяча енциклопедія, Сучасний літератор, Мінськ, 2008
На сторінках історичних праць епоха «найтишшого царя» Олексія Михайловичаі його особистість постають виконаними протиріч. З одного боку, саме в цей період почалося дійсне подолання того приниження, в якому опинилася Російська держава у Смутні часи. З іншого - багато можливостей не були використані повною мірою, і Москва досягла набагато менше, ніж могла б досягти за розумного і твердого курсу. .
Олексій Михайлович Романов, перші роки на троні, регентство Морозова
Олексій Михайлович народився 1629 року і виховувався цілком у дусі староросійських традицій. До п'яти років його пестували "мамки", а потім - "дядько", боярин Борис Іванович Морозов. Морозов зумів прив'язати до себе вихованця найміцнішими узами, ставши необхідним йому після смерті батьків (Олексій Михайлович осиротів у 16 років), а пізніше «зрежисувавши» його одруження з Марією Іллівною Милославською — для того, щоб самому одружитися з її сестрою.
Користуючись значним впливом на молодого царя, Морозов які завжди використовував їх у благо країни. Він намагався тримати Олексія Михайловича на відстані від серйозних державних занять, надаючи йому брати участь у таких улюблених палацових і церковних церемоніях і розважатися соколиним полюванням. Але результати, досягнуті Морозовим під управлінням державою, були дуже погані. У 1648 році вибухнув Соляний бунт. Чернь зажадала від царя видати їй Морозова, але той відіслав свого улюбленця від гріха подалі. Через кілька місяців, щоправда, той повернувся, але за цей час Олексій Михайлович звик обходитися без нього, і Морозов не повернув собі колишнього впливу (хоча любов царя до нього і не захиталася).
Олексій Михайлович - справжній самодержець та Патріарх Нікон
Поступово Олексій Михайлович почав уявляти себе справжнім самодержцем, грізним одноосібним володарем. «Слово моє стало в палаці добрим страшно», — писав він у 1651 році. А писав митрополиту Новгородському Никонові, своєму новому пораднику та «собінному другові». Так що без опікуна цар не залишився і в 1652 ще більш підніс архієрея, сприявши його поставленню на Патріаршество.
Але чаю не сталося. До Собору 1666 року, який відмовив його від Патріаршества, Никон прожив у Новому Єрусалимі добровільним самітником, не будучи поважний царським увагою. Собор же Патріарх прийняв як особисту образу від царя і глибоко сумував, здається, не так про посилання на віддалений, скільки про втрату колишньої дружби.
Сам «найтихіший цар» Олексій Михайлович теж глибоко переживав подію і намагався ласкавими, але жестами, що ні до чого не зобов'язують, пом'якшити серце «собінного друга» — посилав йому на заслання шуби, церковне начиння і т. п. При цьому, звичайно, про повернення не тільки в Москву, але навіть у Новий Єрусалим не йшлося. І Нікон зрозумів це, хоч і не відразу. Зрозумів і скорився. У 1667 році він послав цареві «умирительний лист», єдина протестна нота якого полягала в підписі: «Смиренний Нікон, милістю Божою Патріарх». Цар заплющив очі на цей «покірний протест».
Війна царя Олексія Михайловича з Річчю Посполитою та Швецією
Поки що, в 1650-ті роки, Олексій Михайлович був зайнятий переважно війною, і Никон заміняв їх у Москві, користуючись великою свободою розпоряджень.
Чергова війна з Польщею назрівала вже давно. Зовнішнє становище Росії після Смути залишалося хитким, вона досі не повернула втрачених на початку XVII століття земель (не кажучи вже про ранні втрати).
В. О. Ключевський пише про цей час:
«Нова династія повинна була ще старішою напружувати народні сили, щоб повернути втрачене: це був її національний обов'язок і умова її міцності на престолі. З першого царювання вона і веде ряд воєн, що мали на меті відстояти те, чим вона володіла, або повернути те, що було втрачено. Народне напруження посилювалося ще тим, що ці війни, за походженням своїм оборонні, самі собою, непомітно, без волі московських політиків, перетворилися на наступальні, у пряме продовження об'єднавчої політики колишньої династії, у боротьбу за такі частини Російської землі, якими Московська держава ще не володіло доти. Міжнародні відносини у Східній Європі тоді складалися так, що не давали Москві перевести дух після перших невдалих зусиль та приготуватися до подальших. У 1654 році повстала проти Польщі Малоросія віддалася під захист московського государя. Це залучило державу до нової боротьби з Польщею. Так виникло нове питання — малоросійське, яке ще більше ускладнило старі заплутані смоленські та північні рахунки Москви з Річчю Посполитою...»
Хоча Москва довго тягла з прийняттям під свою владу Богдана Хмельницького «і Війська Запорізького з містами їхніми та з землями», але нескінченно відкладати вирішення цього питання було не можна, і восени 1653 року Земський собор склав відповідну «резолюцію», рівнозначну оголошення війни Речі Посполитій. Формальне оголошення було менше ніж через місяць. Цар зібрався у похід.
Спочатку наші військові зусилля супроводжували надзвичайний успіх. Ми повернули Дорогобуж, Рославль, Смоленськ, Невель;
«Вся Литва скорилася цареві; Олексій Михайлович титулувався великим князем литовським; непроханий союзник, шведський король Карл-Густав, завоював усі коронні польські землі. Вікова суперечка Русі з Польщею тоді дозволялася»
Але потім Росія вступила у війну зі Швецією, що змусило її укласти перемир'я з Річчю Посполитою. У 1658—1659 роках сталося застрягання у Війську Запорізькому, новий гетьман якого Іван Виговський перекинувся на бік Польщі. А 1660 року остання замирилася зі Швецією, і з цього моменту події на театрі воєнних дій розвивалися для нас вкрай невдало.
Повернення споконвіку російських земель та останні роки Олексія Михайловича Романова, «Тишнього царя» Росії
У 1667 року у селі Андрусово поблизу Смоленська Росія та Річ Посполита підписали перемир'я, яким Смоленськ та інші російські землі, що відійшли до Речі Посполитої в , поверталися Росії, за нею ж закріплювалася Лівобережна Малоросія, а Запорізька Січ залишалася у спільному управлінні. Від протекторату над Січчю Річ Посполита відмовилася лише 1686 року.
Таким чином, певних позитивних результатів було досягнуто. Але остаточне вирішення польсько-литовсько-малоросійського питання відкладалося, хоча за певної наполегливості Росія могла б вже за Олексія Михайловича закріпити свій вплив у Білій та Малій Русі та міцно стати на березі Балтійського моря. Але прояву цієї наполегливості заважали внутрішні негаразди: країни погано приживалася церковна реформа, а 1662 року Москву потряс Мідний бунт.
У 1676 році Олексій Михайлович помер. Його спадкоємцю, царевичу Федору, було п'ятнадцять років. А тому, хто згодом увійде до історії як перший російський імператор Петро Великий, — чотири роки.
«Тишній» цар Олексій Михайлович одружений був двічі, що породило чималі негаразди наприкінці XVII століття (суперництво Милославських і Наришкіних при дворі, «сюжет» регентші, стрілецькі бунти та ін.).
На момент його смерті на початку 1676 року в нього залишалося два живі сини (старший Федір і молодший Іван) від першої дружини, Марії Милославської, і один (Петро) від другої, Наталії Наришкіної. Трон зайняв, зрозуміло, старший, ще в 1674 офіційно оголошений наступником, - було йому в ту пору п'ятнадцять років, і здоров'я його залишало бажати кращого. Останнє давало привід Наришкіним мати надії на реванш, тобто на швидке царювання Петра, оскільки інший брат, Іван Олексійович, змалку не блищав розумовими здібностями.
Сашко Митрахович 20.05.2017 09:53
На фото: Пам'ятник Олексію Михайловичу (єдиний у Росії) у Новому Осколі. Місто було засноване за указом царя в 1637 як «стоячий острог із засікою».
Слід зазначити, що правління Олексія Михайловича Тишайшого – другого царя з династії Романових – благотворно позначилося на зміцненні державності. До другої половини XVII століття Росія на міжнародній арені вже значилася "великою державою", що поширила свої володіння від берегів Дніпра на заході до Тихого океану на сході.
Одне з нововведень - створення 1654 року так званого Наказу таємних справ, обов'язки якого входив контролю над усіма й усіма, зокрема над витрачанням казенних грошей.
У тому ж році Україна возз'єдналася з Росією, на місцях влада від прикажчиків та старост перейшла до воєвод, а керівництво Православною церквою повністю зосередилося в руках патріарха. Але викликала невдоволення віруючих, до того ж спроби відокремити церкву від держави призвели до розриву патріарха з царем, і 1666 року втрачає владу.
Головним заняттям росіян у період залишається сільське господарство. При цьому земля, як і раніше, обробляється досить примітивними способами — сохою та бороною і перебуває в основному у власності государя, церкви, бояр та дворян.
Незадовго до кончини цар Олексій Михайлович Тишайший жорстко придушив повстання під проводом Стеньки Разіна, що спалахнуло внаслідок невдоволення донських козаків московської владою. Справа в тому, що після прийняття селяни опинилися в абсолютному закріпаченні, як результат, різко зріс потік втікачів з внутрішніх повітів на південь Росії.
На той час дуже популярним стають паломництва прочан. З Москви до Лаври веде (нині Ярославське шосе), якою на прощу періодично вирушають не тільки простий люд і різночинці, а й государ із сім'єю. Вінценосні особи воліли проходити частину шляху пішки. Паломництво займало кілька днів, тому для відпочинку та ночівлі через певну відстань будувалися так звані колійні палаци. Першим від Москви і став палац у селі Олексіївському, що приблизно за десять верст від Кремля. Наразі це район ВДНГ по сусідству з готелем «Космос».
За м'який характер його прозвали "Тишай", але політика в нього була зовсім не тиха. Він узаконив поняття «самодержець», приєднав Лівобережну Україну, довів кордон держави до Тихого океану.
Приєднання Лівобережної України
Між Росією та Польщею завжди залишалася якась недомовленість: за Олексія Михайловича каменем спотикання стали українські землі, частина з яких Русь втратила за часів монголо-татарської навали. Незважаючи на те, що низка пропольських істориків звинувачують Олексія Михайловича в «азіатській жорстокості», свідчення сучасників подій говорять про інше.
В 1654 шляхтич з Вільно повідомляв з тривогою: «Мужики благають бога, щоб прийшла Москва», «Мужики нам ворожі, скрізь на царське ім'я здаються і роблять більше шкоди, ніж Москва; це зло й надалі поширюватиметься; треба побоюватися чогось на кшталт козацької війни».
У разі йдеться про можливість громадянської війни, релігійного конфлікту. Культурно-національні зв'язки у населення Лівобережної України на той момент ще не були втрачені, мешканці православних земель страждали під натиском латинянського ярма. Люди іншої конфесії автоматично перетворювалися на другий сорт. Ситуацію підігрівала і чума, що розгулялася. На тлі загальних заворушень, у сепаратистському русі виділився лідер – ватажок козаків Богдан Хмельницький, який не зміг домогтися від Речі Посполитої самоврядування Запорізької Січі. Гетьман звернувся до московського царя з проханням підтримати його у національній боротьбі та прийняти «під високу руку московського царя». Олексій Михайлович погодився, пожертвувавши вихід до Балтійського моря. Росія не могла битися на два фронти. Почалася кровопролитна війна з Польщею, за підсумками якої Російській державі відійшла Лівобережна Україна, Київ та поверталися Смоленська та Чернігівська землі.
До речі, царські укази тих часів доводять прагнення Олексія обмежитись «малою кров'ю». Він наказував не палити міст, що здалися на милість переможця, дозволив безперешкодно піти. Шляхта, що залишилася, змогла безперешкодно присягнула новому цареві і зберегти свої привілеї.
Боротьба за Балтику
Паралельно з російсько-польською війною Тихий государ намагався "прорубати вікно в Європу" і забезпечити Російській державі вихід у Балтійське море. У жовтні 1655 року, приблизно через півроку після укладання договору з Хмельницьким, до Олексія Михайловича навідалися австрійські посли і спробували переконати царя укласти мир із Річчю Посполитою і кинути всі сили на війну з Швецією, що посилювалася. У разі перемоги Москва могла приєднати усю Прибалтику. Від миру з Польщею Тишайший відмовився, питання захисту православних побратимів було для нього важливим. Довелося вести війну на два фронти: російські війська зайняли деякі стратегічно важливі міста Лівонії – Юр'єв, Куконойс, Динабург, але Ригу так узяти і змогли. Кардиський мирний договір анулював усі військові успіхи Росії. Вихід до Балтійського моря довелося відкласти ще на півстоліття.
До Тихого океану
Якщо за Михайла Федоровича Російська держава сягала Охотського моря, то за Тишайшем Олексію воно розрослося Тихого океану, вже тоді перетворивши Росію на найбільше держава світу. У 1648 році козак Семен Іванович Дежнєв зі своїми товаришами подолав на морських судах – «кочах» – протоку, що відокремлює Євразію від Північної Америки. Приблизно у цей час російські землепроходці Поярков і Хабаров здійснили походи на Амур і привели у російське підданство населення тих країв. Незважаючи на наказ государя, наводити сибірських тубільців у підданство «ласкою і привітом», люди, що служили, нерідко вдавалися до насильства – силою відбирали цінну хутро, обкладали непомірною даниною.
З освоєнням Далекого Сходу налагодилися відносини із Китаєм. Імператор династії Цінь ставився до російських місій з особливим марнославством, властивим азіатським монархам. Згідно з китайськими уявленнями про світоустрій, приїзд з далеких країв означав поширення благого впливу імператора на весь світ і служив доказом тим більшої сили його, чим далі знаходилася земля.
Тому за імператорського двору «людям здалеку» було приготовано гостинний прийом. Нерозуміння російськими китайських традицій іноді призводило до дипломатичних казусів. Так, в 1670 воєвода Данила Аршинський направив місію китайському імператору, з метою переконати його стати підданим російського царя. Заява була настільки безрозсудною, що сановники перевели послання навпаки, повідомивши імператору, що російські самі принесли йому грамоту про підпорядкування, з проханням взяти в підданство. Такий крок владика гідно оцінив, послам було надано найпривітніший прийом, їх навіть удостоїли імператорської аудієнції – нечувана честь у китайського народу.
Самодержавний государ
Незважаючи на своє прізвисько, Олексій вів не «тиху» політику. За нього на Русі закріплюється самодержавство. На початку правління Олексія країни процвітала станово-представницька монархія: цар і кроку було ступити без згоди Боярської думи, у роки юнаків повністю керував його вихователь боярин Морозов. Історик Костомаров писав про царя: «Олексій Михайлович, сам себе вважаючи самодержавним і від когось незалежним, був завжди під впливом тих, то інших».
Сучасники, особливо іноземні посли навпаки згадували: «Олексій Михайлович, на відміну батька, - самодержець і «держава своє править зі своєї волі». Імперський посол А. Мейєрберг також зазначав, що цар Олексій у Боярській думі поводився як повний господар.
Попри свою м'якосердечність, за потреби, цар міг бути і жорстоким. У крові потонув бунт Степана Разіна, жорстокій розправі зазнали супротивники церковної реформи Никона. За Олексія був затверджений термін «самодержець» і за своє нове ім'я Тишайший був готовий проливати кров. За спогадами сучасників, недотримання правильності титулів дорівнювало кримінальному злочину – людину могли висікти або навіть стратити.
Олексій поклав край широкому впливу Боярської Думи, заснувавши систему наказів, зокрема Наказу таємних справ – орган нагляду, контролює діяльність інших структур. Порушив Олексій та іншу традицію російського двору, ще за життя оголосивши спадкоємця престолу – старшого сина Федора.
Столиця Православ'я
Про релігійність Тишого царя ходять легенди. За словами сучасників: «жоден монарх було перевершити їх у релігійної суворості». Православна орієнтація взагалі дуже притаманна всієї політики Олексія Михайловича. Головне його прагнення, яке згодом стало невід'ємною рисою російського самодержавства, полягало у зміцненні зв'язків із православними народами: звільнення українців від «католицького ярма», налагодження дружніх стосунків з трансільванськими князями, і навіть перебували під турками сербами. Нової актуальності набуває стара концепція Москви, як наступниці Константинополя, нового «Третього Риму». Відоме виправлення перекладів догматичних книг, що призвело до появи старообрядців, на міжнародній арені встановлювало роль Росії як захисниці одновірних народів та закріплювало за Москвою статус столиці равослав'я.
Перший у Європі
У Петра I явно була спадкова любов до всього європейського. Його батько Олексій Михайлович любив західні «дивині». Ще в дитинстві він виховувався на «німецьких друкованих аркушах», а в юності його вихователь Борис Морозов замовив кілька суконь французького та англійського крою. Він цікавився європейською історією та політикою, став першим государем, який читав європейські ЗМІ! Англійські, французькі, голландські та інші газети йому спеціально перекладали в Посольському наказі.
За Олексія все частіше до двору приїжджають іноземні посли, які відзначали східну пишність царського двору. Коли у свята Олексій залишав свої палати і «виходив у народ», царська хода перетворювалася на пишне дійство.
«Двір московського государя такий гарний і тримається в такому порядку, що навряд чи знайдеться хоч один із усіх християнських монархів, який перевершував би в цьому московського», - не приховував захоплення англієць Коллінс, споглядаючи царський кортеж.
Тим часом у меценатства були свої мотиви. Олексій хотів перевершити всі монарші двори світу, насамперед, французьку. Мандрівники того часу відзначали заочне змагання між Олексієм Михайловичем і Людовіком XIV: обидва ревно дбали про ритуал і блиск своїх дворів, виїздів та полювання. Їх навіть називали: «цар-сонце» та «король-сонце».
Новий закон
Під стать м'якому самодержцю був створений новий закон, що поєднував сильну центральну царську владу з виборним народним самоврядуванням на місцях - Соборне Уложення Царя Олексія. У права підданих входила можливість вибирати земських і общинних старост, земського пристава, прикажчиків, цілувальників, сотських, а горезвісна «презумпція невинності» вберегла від сваволі вищих чинів. Ключевський писав таке про нове законодавство, що випередило Європу: «Обидва джерела урядових повноважень - громадський вибір і урядовий заклик - тоді не протилежні один одному, а служили допоміжними засобами один для одного». «Самоврядування рівного московському, не знала тоді жодна країна світу», - повідомляв інший історик Солоневич. А ось для селян Соборне укладання стало доленосним. Відтепер заборонявся перехід від одного поміщика до іншого в Юр'єв день і оголошувався безстроковий пошук втікачів. У Росії закріпилося кріпацтво.
Олексій Михайлович – другий государ із клану Романових, зійшовши на російський престол. Цар відомий багаторічною війною з Річчю Посполитою, Мідним та Соляним бунтами. Про народження майбутнього царя Олексія Михайловича було зроблено запис у «Новому літописці». Там говорилося, що в 17 березня 1629 з'явився спадкоємець.
Хрестини новонародженого проходили у Чудовому монастирі. На хрещенні хлопчика був присутній патріарх Філарет Микитович. Хрещеним батьком Олексія став троїцький келар Олександр. Батьки обрали майбутньому правителю ім'я відповідно до святців. Царські мами займалися вихованням дитини до 5-річного віку. Після проходження цього вікового рубежу Олексія Михайловича передали боярину Борису Морозову. Перший учитель займався з цесаревичем грамотою та читанням.
Серед настільних книг були присутні Діяння святих апостолів, Часослів та Псалтирі. Майбутній цар поступово осягав такі науки як лист і церковний спів. Книжки були пристрастю Олексія Михайловича. До 13 років у хлопчика зібралася невелика бібліотека, в якій були присутні литовські «Граматика» та «Лексикон», «Космографія».
Цесаревич мав інші захоплення, в тому числі музичні інструменти, дитячі лати і навіть кінь. Б.І. Морозов безпосередньо вплинув на розвиток Олексія Михайловича. Вчитель уперше використав для хлопчика німецькі шати. Лише у 14 років представили громадськості спадкоємця престолу. Вже через 2 роки молодому хлопцеві довелося взяти кермо влади в свої руки. Офіційною резиденцією Олексій Романов зробив Коломенське.
Початок правління
Навчання Олексія було дещо однобоким, тому, коли цар зійшов на престол, то зіштовхнувся з низкою проблем, яких був готовий. Це сприяло зближенню з дядьком Морозовим. Спочатку Олексій Михайлович прислухався до порад боярина, але пізніше сформував особисту думку щодо питань держави.
Це сприяло зміцненню характеру царя. Іноземні гості у спогадах описували Олексія як м'якого, добродушного та тихого правителя. Такі якості виділили З. Коллінз, А. Мейерберг і навіть Г.К. Котошихін. Олексій Михайлович ревно дотримувався церковних обрядів і тричі на тиждень утримувався від їжі та води. Завдяки релігійності цар отримав прізвисько Тиша.
Вплив Бориса Морозова, як і раніше, залишався занадто великим. Коли цар вирішив одружитися у 18-річному віці, то вибрав за дружину дочку Рафа Всеволожського. Весілля так і не відбулося через втручання боярина. Тим не менш, через рік пройшло вінчання Олексія Михайловича та Марії Іллівни Милославської. Незабаром пішов і Морозов. Вірний учитель одружився з сестрою дівчини – Анною.
З цього часу вплив Милославського та Морозова на царський двір помітно зріс. Попри це Олексій Михайлович виявив негативні моменти у внутрішньому управлінні державою. До цього приклав свою руку боярин. Цар вирішує запровадити мито на сіль. Новий податок замінив соляне мито, стрілецькі та ямські гроші. Але в народі це тріумфування не викликало, навпаки, населення виявило невдоволення нововведеннями. Погіршило ситуацію зловживання повноваженнями Милославськими та розмови про любов царя до іноземних звичаїв.
Розгорівся Соляний бунт. Заворушення відбувалися у Москві та інших містах країни. Прості громадяни хотіли отримати до рук Бориса Морозова. Не отримавши бажаного, люди напали на будинок боярина, вбили думного дяка Чистого та окольничого Плещеєва. Царю нічого не залишалося, як потай від усіх переправити Морозова до Кирило-Білозерського монастиря.
Бунт допоміг народу домогтися скасування нового мита на сіль. Поступово невдоволення згасали і боярин повернувся до палацу. З цього часу Морозов втратив можливість керувати державою, але царський настрій залишився. Нове мито на сіль скасовано було того ж року. Після того як народне хвилювання стихло, Морозов повернувся до двору, користувався царським розташуванням, але не мав головного значення в управлінні.
Внутрішня політика
Внутрішня політика царя включає кілька важливих держави розпоряджень. Правління Олексія Тишайшого запровадило заборону біломісцям володіти землями, закладами, у тому числі торговими та промисловими. Відповідно до прийнятого Соборного укладення селянам заборонялося переходити від одного власника до іншого. Це стосувалося й сімей.
Історики виділяють кілька основних наказів, що відіграли роль у внутрішньому житті держави. До таких відносять Таємні відносини, Хлібний, Рейтарський накази, Рахункові відносини, Литовський, Монастирський і Малоросійський.
Фінансовий бік Романов не залишив поза увагою. Цар наказав провести перепис тяглих дворів, встановити кількість представників чоловічої статі. Здійснив Олексій Михайлович спробу впровадження оновленого соляного мита, але задум виявився невдалим.
Дрібні мита за наказом царя було ліквідовано. Єдиним можливим варіантом для стягування пошти чи річниці – передача на відкуп. Казна через брак грошей була змушена випустити додаткові кошти. Йдеться про мідні монети. Це спричинило те, що гроші з міді практично знецінилися порівняно зі срібними монетами. Знову невдале рішення призвело до бунту, який назвали Мідним.
Олексій Михайлович приймає у 1667 році дивне рішення про будівництво кількох кораблів. Судоверф була організована на Оці поряд із селом Дедіново. Невідомо, як цар планував використати суди. Особливої потреби у кораблях був. Одна з будівель лише одного разу вийшла з порту і допливла до Астрахані.
Зміни у законодавстві Олексій Тишайший зробив незначні. За наказом царя розробили Соборне укладення, у складі якого був присутній Новоторговий статут, Новоуказні статті про маєтки, розбійні та вбивчі справи, військовий статут.
Зовнішня політика
Олексій Михайлович намагався захистити західні кордони. Це спричинило розв'язання воєн проти держав, розташованих на заході континенту. Основним противником для Росії була Річ Посполита. Протягом століття правителі Росії намагалися відстояти свої території та завоювати чужі.
Військові дії не допомогли Романову прокласти шлях до Балтійського моря. Були позитивні етапи у зовнішній політиці. Зокрема, новою частиною великої країни стали Чернігівські та Смоленські землі, що від'єдналися в період Смути. Олексій Михайлович не допускав набігів кримських татар, відсунувши південні кордони.
Під час царювання Олексія Тишайшого частина України належала до Польсько-Литовської держави. Кріпосний гніт заважав місцевим жителям спокійно жити, тож невдоволення вилилося у неприємності для місцевої влади. Запорізькі козаки вирушили у бій проти Речі Посполитої.
Успіх був на боці запорожців. Правителям країни довелося розпочати переговори. Україна стала автономною державою Але поляки не погодились із таким рішенням. Козакам нічого не залишалося, як упокоритися з поразкою. Керівник козацького руху розпочав пошуки сильного союзника. Численні спроби налагодити відносини з Росією вплинули через кілька років. Земський собор дав добро початку спільних з козаками військових дій проти Речі Посполитої.
1654 рік для України та Росії став знаковим. Дві держави об'єдналися та стали єдиним цілим. Українськими землями керував гетьман, що допомагало йому велике козацьке військо. Цим рішенням залишилися незадоволені влада польсько-литовської сторони. Почалась війна. Перші місяці складалися вдало для Романових: захоплено 30 міст, зокрема Смоленськ.
Несподівано на Річ Посполиту напав шведський король. Держава було протистояти західному війську, тому Швеція отримала деякі землі, зокрема Варшаву. Олексій Михайлович не хотів поступатися і уклав тимчасовий мир із польсько-литовською країною. Це було стратегічно неправильним рішенням.
Після смерті новий гетьман переходить на польську сторону та організує війну проти Росії. Протистояти Швеції та Речі Посполитій цар не міг. Втративши чимало воїнів, країни ухвалюють рішення про перемир'я. Росія втратила земель у Прибалтиці.
Особисте життя
У біографії царя Олексія Михайловича сказано про два шлюби. Вперше до союзу Романов вступив у юному віці. Дружина – дочка Милославського Марія. У 44 роки жінка померла. Спадкоємиця відомого прізвища залишила дружину 13 дітей. Минуло менше двох років, як Росією пролетіла новина - цар одружився вдруге. Дружиною стала Наталя Наришкіна. Молода жінка подарувала чоловікові трьох дітей.
Олексій Михайлович виховував 16 хлопчиків та дівчаток. Лише троє синів зійшли на престол. Це, Іван V і. Заміжжя дочок цар влаштувати не зміг. Цікаво, що діти від різних матерів не спілкувалися. Історики стверджують про ворожнечу між ними. У ті часи фото були відсутні, тому до наших днів дійшли виключно полотна з портретами царської родини.
Смерть
Смерть наздогнала царя Олексія Михайловича Романова зненацька. Незадовго до 47-го дня народження у правителя стався серцевий напад. Проблеми зі здоров'ям виявилися смертельними для царя.
За два роки до загибелі Олексій Михайлович заявив, що спадкоємцем престолу у разі смерті імператора стане Федір.
Пам'ять
- 1939 – « »
- 1956 – «300 років тому…»
- 1988 – «Гулячі люди»
- 2010 – пам'ятник Олексію Михайловичу у Новому Осколі
- 2011 – «Розкол»
- 2013 – «Романови. Фільм перший»